Жанна КРИЖАНОВСЬКА

(Дніпро, Україна)

Жанна КРИЖАНОВСЬКА, донька політв’язня Миколи Береславського:
«У ТАТА НЕ БУЛО ІЛЮЗІЙ ЩОДО РАДЯНСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»

18 травня 2024 року батьку виповнилося б 100 років. Він народився у селі Новоспасівка, пізніше його перейменували на Осипенко, на честь льотчиці Поліни Осипенко, яка народилася в нашому селі. Але тато був прихильником старої назви, тому що справжнє прізвище Поліни Осипенко – Дудник, а її чоловік Осипенко всього два дні був тут і стосунку до села практично ніякого не мав. Тому хотілося залишити історичну назву – Новоспасівка. Село було засноване вихідцями із Полтавщини у 1805 році. Розташоване воно неподалік Бердянська у Запорізькій області. Батько вивчав його історію, збереглися деякі рукописи, які так і підписано: «З історії села Новоспасівка». Він надавав матеріали у місцевий музей. Але не всі були згодні із поверненням старої назви.
Звикли вважати, що наші патріоти здебільшого із Західної України. Але ж і Левко Лук’яненко, і В’ячеслав Чорновіл – провідники української ідеї, якраз були не з Галичини, а з Центральної України. Тато фактично був з Південної України. І хочу наголосити, що національна свідомість мого батька формувалася не стільки в родині, – мати його була звичайною сільською жінкою, сиротою, батько мав освіту, дід по батьковій лінії був теж освіченою людиною, – але от саме національну свідомість сформували вчителі, які викладали в їхній школі, і вони були не місцеві. Прізвище одного з них – Поліщук, і він, як пізніше тато довідався, був репресований. Ще згадував батько односельця на ім’я Филимон, «дядько Филимон» вони його звали. Цей чоловік помер, не дочекавшись закінчення війни. На той час йому було сорок років – ще молода людина. Хлопці, підлітки збиралися коло нього, а він розповідав, що зійшлися дві нечисті сили, маючи на увазі Сталіна і Гітлера, і ще не відомо, чим все закінчиться. «Я так хочу про це дізнатися», – казав він, але був хворий і не дочекався. От батько часто згадував цього дядька Филимона як політично свідому людину.
Тато вчився дуже добре, був допитливим, дуже любив книги. З цим треба було народитися. У нього брат і сестра були, вони не мали такого потягу до книг, а він збирав книги і дуже ними дорожив. І коли був у Німеччині, – забрали його туди, як і багатьох забирали, остарбайтером, – то у листах до мами, які вдавалося переправити, неодмінно просив: «Мамо, бережи мої книги!» Але бібліотека не збереглася, тому що хату палили двічі німці, і хоч вона не зовсім згоріла, але книги – це те, що легко займається. Ця пристрасть до книг залишилася в нього протягом всього життя і передалася нам, дітям. Я у спогадах писала, що не пам’ятаю, щоб тато нам купував цукерки, але книги, альбоми, олівці постійно купував. Мама – цукерки, а тато – те, що сприяло нашому розвитку.
У Німеччину забрали також його молодшу сестру. Моя бабуся Ганна, батькова мати, втратила на фронті чоловіка і залишилася з наймолодшим, 14-річним сином Володимиром, якого німці теж ледь не вивезли на примусові роботи, бо він був високого зросту і вважали, що йому вже виповнилося 16 років. То можна уявити, що пережили люди цього покоління, і зокрема, моя бабуся, якій довелося дуже бідувати. Вона залишилася без нічого, хата горіла, в хаті пустка, треба було відбудовувати все. А діти по чужих світах, і не знаєш, чи колись побачиш їх.
У Німеччині тато працював на якомусь заводі разом зі своїм земляком-односельцем на прізвище Науменко, і вони вирішили тікати в Україну. Батько досить добре знав німецьку мову — в школі вивчав, трохи там підучив. Він роздобув десь мапу, а німецькі мапи, особливо військові, були дуже детальні, навіть малесенькі річечки були на них позначені. Вивчив їх, бо з собою брати не можна було. Ішли по дорозі, не ховаючись: брали лопату на плече, наче вони йдуть від села до села, шукаючи роботу. Щоб не привертати до себе уваги, не вночі пробиралися, а йшли вдень. Якось їх зупинив поліцай і запитав: «А ви з якого села?» Батько каже: «Цабельтіц» — «У кого ви живете, на кого працюєте?» На це запитання він відповісти не міг. А поліцай знав усіх у селі, село було невелике. Він їх заарештував, але прикріпив до людей, на яких вони мали працювати. Люди ці добре ставилися до тата. Я нічого не знаю про іншого втікача, земляка татового, бо дороги їхні розійшлися.
Збереглася фотографія (вона у мого брата), на якій тато молодий і сердитий, тому що був злий на німців, а вони умовляли: сфотографуйся і надішли мутер… Потім, коли він побачив, як до нього прихильно ставляться німці, стосунки налагодилися, — не всі ж підтримували Гітлера. Уже через багато років, я тоді вчилася у четвертому класі, він написав в село Цабельтіц листа, до тієї жінки, в якої він жив. Її звали Кристиною, під час війни була вона вже немолода, жила з онучкою. На батькового листа відповіла внучка, бо її бабуся на той час померла. А крім того, написали й сусіди, які добре тата пам’ятали. Вони, мабуть, років двадцять листувалися, тато писав листи німецькою мовою. Навіть я листувалася із дівчинкою з сусідньої родини.
Тата звільнили, коли всіх остарбайтерів звільняли. У Німеччині вони з сестрою знайшлися. Він писав їй, які книги читав і про те, що збирає книги й журнали. А сестра й дівчата, які були з нею, відповідали так: «Навіщо тобі ті книги? Краще купи щось собі поїсти, а ті книги спали». Тато відписував їм, що ніколи книги не спалить: «Я скоріше сам себе спалю, ніж книги». Він говорив, що немає такої нації «совєцька», ми – українці. Ну, у тітки моєї такої свідомості не було, як у тата, вона не була ревною прихильницею радянської влади, тому що знала про голодомор і знала про утиски, але от такої свідомості, як у мого тата, не було.
До речі, доля на певний час закинула його у Чехословаччину, де він познайомився з емігрантами, свідомими людьми, які теж спрямували його на український шлях. Одразу після звільнення тата забрали в армію радянську, і він був перекладачем з німецької при якійсь військовій структурі. Скільки років не бачив своєї матері, батько загинув, – а додому не відпустили. Потім ще й на Уралі служив, а вже після того повернувся додому.
Так от він розповідав, що служив із тими, які вихвалялися, скільки вони сіл попалили в Західній Україні під виглядом бандерівців. Передягалися за бандерівців і палили села. Місцеве населення добре знало, що це не бандерівці. Вони чули російську мову. Я спілкувалася з людьми з Галичини і вони підтверджували те, що розповідав батько. Він уже тоді знав, що НКВС готувало такі загони диверсантів у харківському спеціальному училищі.
А ще розповідав про один випадок, коли наші військові чіплялися до наших же звільнених дівчат, звинувачували їх у тому, що прислужували німцям, намагалися зґвалтувати, то батько став на захист, і його свої ледве не розстріляли. Але один офіцер, до речі, росіянин, по всьому було видно, що людина інтелігентна й освічена, тата фактично врятував.
Коли він був у Чехословаччині, то певний час мав зв’язки із викладачами Української господарської академії в Подєбрадах – це відома українська вища технічна школа, але деякі матеріали, коли вже переходив на радянську територію, він змушений був закопати, бо знав, що це загроза для нього.
У тата не було ілюзій щодо радянських цінностей. Він обурювався, коли ще в школі вчителі примушували на портретах письменників, яких вчора вивчали, малювати роги, спотворювати обличчя, робити якісь огидні підписи під ними. Він ніколи не святкував радянські свята, але ніколи нам не заборонялося бути піонерами, комсомольцями, тому що ми мали жити в суспільстві, не бути вигнанцями.
Після повернення у село батько одружився і двічі вступав на історичний факультет – у донецький інститут, тоді сталінський (Донецьк називався Сталіно), і бердянський, але кинув навчання у обох вишах. Чому? Тому що та історія, яка викладалася, його абсолютно не задовольняла. Вона викликала в нього обурення і огиду. Пізніше, коли вже я закінчувала школу і хотіла стати журналістом, навіть готувалася до цього, трішки друкувалася, тато мені сказав: «Правду тобі писати не дадуть, а брехати ти не зможеш».
Так само було, коли я зібралася на історичний факультет. Тоді вирішили, що я маю йти на філологію і прищеплювати дітям любов до рідної мови. Хоча я не хотіла бути вчителем. А доля розпорядилася так, що стала філологом і навіть трішки писала. Маю друковані матеріали. Коли працювала в Інституті післядипломної освіти, то це навіть було частинкою моєї роботи.

#ІсторіяУкраїни #Політв’язні #УкраїнськаДержава #Спротив #Память #ECGProductionsCanada