Жанна КРИЖАНОВСЬКА

(Дніпро, Україна)

Жанна КРИЖАНОВСЬКА, донька репресованого політв’язня, правозахисника Миколи Береславського
«ЧОМУ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВЕ ДЛЯ РОСІЇ?»
Що таке Україна? Це Божий дар! Родюча земля, гарний клімат, у нас все є. Ми – самодостатні. І що характерно: українці ніколи не посягали на чужі землі. Так, ми воювали в складі чужих армій, але ніколи не прагнули чужих територій. Ми – хлібороби. А коли тобі треба сіяти, орати, коли в тебе дозріває хліб, тобі ніколи, як кочовикам, гасати по сусідах. У нас із росіянами різна ментальність.
У них вона формувалася дещо інакше. Там (і це не тільки моя думка, достатньо почитати історика Ключевського) – великий конгломерат, який сформувався у колишньому васалі Золотої Орди, де переважає кочовий інстинкт. Легше жити за рахунок когось. Ви знаєте, що росіяни понаписували на парканах на захоплених територіях? «Кто вам позволил жить лучше, чем мы?»
«Хто вам дозволив?..» Оця заздрість, оце бажання заволодіти… Я пам’ятаю плакати, з якими виходили на вулиці росіяни після розпаду Радянського Союзу: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» Це я своїми очима бачила, по телевізору показували. Тобто, нікуди оцей кочовий інстинкт не подівся.
Українська земля, українські ресурси, українська робоча сила завжди для Росії була важлива. У своїх монографіях про імперську політику і великодержавницьку психологію московитів батько цитує і Петра I, і Катерину II. Сутність імперії незмінна: нам треба, щоб ви нас боялися! Така психологія…
А тепер ми розправили плечі і заявили про свою самобутність – не тому, що ми кращі чи гірші за них, ми – самодостатні, ми не хочемо бути нічиєю копією. Нічиїм меншим братом. Ми не хочемо бути копією російського чи якогось іншого народу, ми спираємося на свої древні корені. Кожен народ має і позитивні, і якісь негативні сторони. Але ми хочемо бути собою. І за це нас тепер знищують. Не знаю, чи можна колись їм пробачити, навіть дотримуючись християнської моралі і знаючи, що треба прощати все. Але зараз відчуття такого прощення в душі немає.
І прокльонів немає, а є просто звернення до Бога: Господи, встанови свою справедливість! Такої війни, з такою величезною кількістю зброї, ще не було. А ми живемо, а ми ворушимося, а ми народжуємо, а ми вирощуємо. Дивіться, ми не знаємо, коли й куди снаряд прилетить, а в кожному дворі квіточки садять, ворушаться – це зовсім не так, як у Росії. Ми живемо перемогою, ми живемо надією на перемогу, ми навіть не допускаємо думки про те, що зазнаємо поразки. Зараз надзвичайно важко нашим Збройним силам, і чужих дітей там немає – там всі наші і всі свої. Ми молимося за всіх і за кожного. У мене он лежить великий список імен – за цих хлопців молимося щовечора.
Мій старший син пішов на другий день у військкомат, на третій день його забрали, пішов добровольцем. Був 14 місяців у Національній гвардії, а потім у дружини стався рецидив важкої хвороби, їй понизили групу, і він повернувся, на законній підставі, її доглядати, донька ще неповнолітня була. Молодший вдома. Переніс шість операцій на нозі, хоча частково придатний. Але це не означає, що діти мої завтра можуть не піти в армію. Моє серце розривається, тому що, як кожна мама, боюся за свою дитину, і як жінка, яка знає, що чужі діти там і матері їх люблять не менше, ніж я своїх синів люблю, я не можу сказати їм, щоб ховалися за чужі спини. Коли позавчора отримала звістку, що загинув один із моїх кращих учнів, я проридала цілий вечір, а на ранок колега пише, що це помилкова звістка. Для мене це така радість була, я молилася: «Господи, спасибі, що це так». Але ж скільки, скільки загиблих… Йдеш цвинтарем, зупиняєшся біля могил хлопців, схиляєшся, подумки подякуєш, поговориш…
Це глибока філософська тема: чому ми маємо сьогодні те, що маємо, і чому ми не всі однаково свідомі? Очевидно, це результат багаторічної пропаганди, яка у будь-який період імперського буття вкладалася у голови настільки активно українцям, і не тільки українцям, а й жителям інших союзних республік, але українцям найдовше. Ми найдовше були під п’ятою, і це не могло не позначитися на свідомості людей. Треба враховувати й те, що періодично найбільш свідомих і найбільш розумних, найбільш патріотичних система винищувала і таким чином вкладала в інших генетичний страх. В одних – бажання вижити, в інших – підлаштуватися під систему. Навіть маленька дитина, коли вона починає обманювати і боїться, що її покарають, вона щось вигадує, викручується, шукає собі якийсь захист у брехні. Так це відбувалося і з нами. Подвійні стандарти, нещирість. Часом українців звинувачують у лукавстві, у тому, що вони не завжди говорять те, що думають. Система так виховувала і спонукала до цього.
Інтелігенція планомірно винищувалася. Якщо навіть не на смерть карали, то ув’язнювали, замовчували і так подавали, що найбільші наші патріоти і герої ставали ворогами народу. Пригадайте гоніння на Мазепу – з освіченої людини, мецената, патріота зробили ворога. Всі патріоти, на кого б ви не поглянули з найдавніших часів, були ворогами імперії, а подавалися як вороги народу. Пам’ятаю, в університеті викладач говорив про Василя Симоненка, одного з моїх улюблених поетів: «А в Симоненка все-таки є націоналістичний душок у поезіях». Ця планомірна політика проводиться й зараз на окупованих територіях.
А в чому винні ми? А ми винні в тому, що роз’єднані. Якби у нашому історичному минулому були тільки герої і не було зрадників, то ми не були б у такій ситуації, в якій опинилися сьогодні. Зрадники і амбіції заважали і козацькій старшині, яка сварилася між собою, і в наступні часи.
Нам постійно нав’язували ярлики: одних називали «бандерівцями», других «москалями», нас ділили по Дніпру, і не тільки по Дніпру. Але незважаючи на те, хто, скільки часу й під ким був – під Польщею, під Австро-Угорщиною чи під Москвою – ми не втратили відчуття, що ми один народ. І от зараз це особливо відчули.
Сьогодні на фронті поряд з українцями і кримські татари, і росіяни воюють, і чимало людей інших національностей. Хай вас не дивує те, що у нас багато говорять про націю. Бо це зараз важливо, нам треба відтворити свою ідентичність. Тому й національне виховання набуває першорядного значення. Але треба виховувати і толерантність, і повагу до інших. Ще раз кажу: отам, на передовій, пліч-о-пліч стоять за нашу землю не тільки україномовні, і не всі – люди однієї віри. Але всі вони живуть на цій землі, люблять її і життя свого заради неї не шкодують.
Мій батько теж стояв на тому, що ми повинні шукати не протистояння, а єдності – у цьому наш порятунок і в цьому наша сила. От і я думаю: Господи, як важко, але в цьому горнилі, очевидно, ти маєш якийсь Божий промисел свій – щоб ми об’єдналися.