Жанна КРИЖАНОВСЬКА

(Дніпро, Україна)

Жанна КРИЖАНОВСЬКА, донька політв’язня Миколи Береславського:
«У СЕЛІ ПОШИРЮВАЛИСЯ ЧУТКИ, ЩО ВІД НАШОГО ДОМУ ПРОКЛАДЕНО ПІДЗЕМНИЙ ХІД В АМЕРИКУ…»

Не знаю, чи це КДБ поширював такі небилиці, чи уже самі люди нафантазували. У селі поширювалися неймовірні чутки: що ми шпигуни, що від нашого дому прокладено підземний хід в Америку… А ще казали, що під кущем винограду у нас закопана рація, що діти вчать німецьку мову і готуються до роботи шпигунами. А я взагалі німецької мови не знала, ну, може, з десяток слів від тата, бо вчила англійську в школі. Люди мудріші й добріші уникали якихось розмов, розпитувань, не ображали, а були й такі, що в очі могли кинути: «Твій батько – шпигун!» Це було і боляче, і неприємно, тим паче, що не знаєш, як відповісти. Вчителі теж по-різному ставилися. Одні – терпимо, з повагою. А бути й такі, що намагалися хоч якось уколоти. Я вчилася на «відмінно», але був такий момент, коли ледь не кинула школу. Від двох учителів такої образи зазнала, що мама змушена була йти і з’ясовувати ситуацію. Хоч я була активною, брала участь у різних заходах і мала добрі стосунки з однокласниками і ровесниками.
Із татом ми листувалися, йому дозволялося написати тільки два листи на місяць, а ми писали частіше, підтримували його. Татова мама, моя бабуся, дуже переживала. Бо це сприймалося, як ганьба: «Микола сів у в’язницю». Ніхто ж не розбирався. Казали: «От тобі й розумний Микола!» Бабуся гнівалася на батька за те, що покинув трьох дітей. А от ми, діти, ніколи на батька не мали образи. Ми знали, що тато йшов за справу, були впевнені, що він нічого поганого не замислить і нічого поганого не міг вчинити. Ніколи й мама йому за це не докоряла.
Коли, до речі, він перебував в ув’язненні, значно розширилося коло його однодумців. Він долучився до людей, спілкування з якими було для нього великою школою. У той час там відбували покарання Левко Лук’яненко, Даніель Синявський, батько спілкувався з правозахисниками із Прибалтики, із Кавказу. Розповідав, що інколи спалахували між ними суперечки релігійного і політичного змісту. Говорив так: «От хороша людина, освічена, інтелігент, але шовініст, і нікуди від цього не дінешся» – це про росіян. Як не згадати у цьому зв’язку влучну фразу Володимира Винниченка про те, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання?..
Батько сидів із чоловіками з Західної України, яких у 16-17 років ув’язнили на 25 літ за участь в ОУН, в УПА. Хлопчики 17-річними потрапили у в’язницю і прожили кращі роки свого життя там. Серед них був Петро Самохвал, про якого тато дуже добре згадував. Казав, він не встиг ніякої освіти отримати, але була в ньому природжена делікатність, була вихованість, він навіть у тих умовах підтримував чистоту, наскільки це було можливим.
Ще батько розповідав, що тюремне начальство намагалося провчити політичних руками кримінальних злочинців, але політв’язні змогли так самоорганізуватися, що кілька разів дали відсіч кримінальникам і ті вже їх не чіпали. Тата теж кидали за непослух у камеру до кримінальних злочинців, очевидно, щоб налякати, але обійшлося, вони ще й з повагою до нього ставилися. Ось збереглася тюремна характеристика на батька, негативна – «не хоче брати участь у культурно-масових заходах, вдавався до голодування».
Коли тато повернувся із ув’язнення, на ньому була роба і він мав велику бороду. На фотографіях є це його зображення: всі політичні в’язні носили бороди і цим відрізнялися від кримінальників. Це ніби така візитна картка… У батька була довга борода, і він дуже постарів за ці два з половиною роки. У руках тримав величезний дерев’яний саморобний чемодан із рукописами – у мене й досі лежать переписані зошити. Хтозна, як йому діставалася та література. Причому у нього був каліграфічний почерк, але, коли він хотів зашифрувати, писав так, що тільки сам міг розібрати. Навіть ми не могли прочитати.
Він згадував, як із цією бородою і з цим чемоданом йшов Києвом, і люди, які зрозуміли, хто перед ними, схиляли голову і кивали. А для села це була дивина: Микола Береславський вернувся, та ще з такою бородою і в такому одязі! Тато себе почував дискомфортно, бо йому не вистачало спілкування. Не те щоб усі кололи очі – ні! Хоча були й такі випадки. На роботу хотів влаштуватися, але для нього це була проблема, як і для багатьох судимих, тому він підробляв сторожем, але дуже добросовісно працював. Цілу ніч ходив, хоч і хворий, не міг дозволити собі сісти, десь заховатися – будь-яку роботу, починаючи з того, як він заточував олівець, робив акуратно і педантично.
На той час старша сестра навчалася в Дніпропетровську, мені теж прийшла пора вступати – якраз у 73-му році я була випускницею, а через два роки брат закінчував школу, і батьки вирішили: якщо ми хочемо бути вкупі, родиною, то треба переїжджати у місто. Татові, звичайно, хотілося сюди ще й тому, що тут були люди його кола і він сподівався знайти однодумців.
І от в 1974 році ми переїхали. Спочатку мали певні проблеми з житлом, але головне – він справді познайомився з багатьма людьми, з якими потім вступив у Народний Рух, у товариство «Просвіта». Та й вся наша родина з самого початку і в Русі була, і в «Просвіті». Серед нових татових знайомих було немало людей, які відсиділи у в’язницях. У наш дім були вхожі відомий дисидент, правозахисник, поет Іван Сокульський із дружиною Ориною Василівною, художник Сарма-Соколовський, який також був в ув’язненні. Талановитий чоловік – і малював, і бандури робив, і поезії писав. У мене є його копія картини народного художника України Михайла Божія «Думи мої, думи…» Із Миколою Сарма-Соколовським тато постійно листувався, він до нас в гості приїздив, і батьки в нього були. Ще – поет Володимир Сіренко, який також зазнав ув’язнення. І Петро Розумний, теж з того кола людей. Родина Олександра Кузьменка: це палкий патріот, запальний, шевченкознавець, удвох із дружиною відбували покарання в таборах, вона розповідала, як за коси її підвішували, як у воді холодній довго примушували стояти…
Пам’ятаю, Віктор Клименко разом з Приходьком (імені цього чоловіка вже не згадаю) після звільнення до нас додому приїздили. Дружина Левка Лук’яненка – Надія – була у нас в родині, поет і перекладач Гаврило Прокопенко, Василь Сірий, вчитель географії, який сповна зазнав на собі тортур каральної психіатрії і до своєї смерті очолював наше Товариство репресованих та політв’язнів.
Особливо тепло хочу згадати Олексу Тихого, якого посадили за те, що він збирав рукопис-цитатник висловлювань про мову, про значення мови в житті людини – не тільки української, а мови взагалі. Він оббивав пороги, просив, щоб це надрукували, починав у високих кабінетах цитувати Маркса і Енгельса, а йому потім інкримінували спотворення радянської дійсності. Сам він із Донеччини, помер в ув’язненні, як і Василь Стус, як і Юрій Литвин. Прах усіх трьох був перевезений у 1989 році з Уралу до Києва і перепохований на Байковому кладовищі.
От скажіть мені, за який злочин Олексу Тихого покарали? Батько ще розповідав, що сидів разом з ним учитель географії, який також не міг зрозуміти, за що його ув’язнили. Чоловік вголос говорив про те, що у нас в країні нераціонально використовуються корисні копалини, природні ресурси. Виявляється, цього було достатньо, щоб пришити людині якусь диверсію…
Коли Горбачов оголосив перебудову, одразу дуже активізувався український рух. На повний голос заговорили про українське державотворення викладачі, письменники, журналісти, митці. Серед них письменник Володимир Заремба і журналіст Сергій Довгаль, художник Іван Шулик, які стояли біля витоків Руху і «Просвіти», моя викладачка з університету Поліна Мишуренко, викладачі Микола Дніпренко, Володимир Рибалко, Анатолій Поповський, журналіст Борис Ковтонюк, який, я знаю, збирає інформацію про діяльність товариства «Просвіта» і про Народний Рух.
Іван Сокульський брав безпосередньо активну участь у цьому процесі. Щопонеділка ми збиралися біля пам’ятника молодому Шевченку, що біля театру, і вже в обличчя знали, хто там від влади, хто із органів – люди, які відслідковували ці зібрання. Були й побиття – одного разу на нас нацькували ветеранів-афганців, і провокаторів підсилали, які проголошували неприйнятні гасла. Тато відвідував такі заходи, але він не був оратором, перед широкою аудиторією губився. До нього підходили молоді люди, студенти, просили матеріали для якихось робіт. Отак йому легше було спілкуватися. Здоров’я не дозволяло побувати скрізь, куди запрошували, от, наприклад, на Всесвітньому конгресі українських політв’язнів. Він багато писав. Я просто дивуюсь, як в нього все це в його голові вміщалося. Ми виписували енциклопедії, словники. «Коротка історія релігії», «Історія математики» – його все цікавило. Отак щоб він сидів весь час і читав, – такого не було. Мав феноменальну пам’ять, багато знав. Був цікавим співрозмовником, вивчав не тільки історію України. Спитай щось з історії Франції, Німеччини – без підготовки розкаже… Може, дещо категоричним був у судженнях, інколи ми навіть сперечалися, бо мали різні погляди на якісь речі, але згодом, коли я набула вже більшого досвіду, він частіше прислухався до моєї думки і ми знаходили спільну мову.