Жанна КРИЖАНОВСЬКА

(Дніпро, Україна)

Жанна КРИЖАНОВСЬКА, донька політв’язня Миколи Береславського:
«ЯК ЖЕ ТАТО ЗВАЖИВСЯ НА ТАКИЙ ВІДЧАЙДУШНИЙ КРОК, ЯК САМОСПАЛЕННЯ?»

У нас був старий приймач, завдяки якому він весь час слухав «Радіо Свобода» і «Голос Америки», звідти брав інформацію, хоча їх постійно глушили. Однодумців у селі в нього було два-три. Люди жили своїм сільським життям, не переймалися батьковими ідеями, більше того, людей насторожувало і дратувало те, що він був не такий, як усі, тому що в «козла» не забивав, пиво і горілку не розпивав, любив книжки, не любив переливати з пустого в порожнє.
Як правило, батьки ніколи не сварилися зі своїми сусідами, я ніколи не чула з їхніх вуст брутальних слів. Нам говорили так: якщо вас ображають, то гуляйте там, де вас не ображають. Батьки не ходили розбиратися – де, хто і з ким посварився, а прагнули, щоб ми самі обирали таке товариство, де нам буде затишно.
І от якраз пройшла інформація про події в Чехословаччині, про Яна Палаха, студента, який вчинив самоспалення на знак протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами. До речі, ось у мене є журнал «Український тиждень», де згадувалося і про мого батька, і про Василя Макуха, який вдався до самоспалення в Києві і загинув, похований у нашому місті, бо тут на той час жила його сім’я.
Тато тоді шукав офіційні спроби вплинути на ситуацію з українськими школами, але в радянській системі достукатись до когось – це була марна справа. Він писав листи в інститут мовознавства до Русанівського, а також у різні інстанції про масове закриття українських шкіл, а воно справді, особливо на Донеччині, швидко проводилося, – от сьогодні привезли печатку і документи, що з завтрашнього дня українська школа стає російською, і дійсно вона з завтрашнього дня ставала російською школою.
Його непокоїло, чому діти з українських шкіл не можуть потім нормально вчитися у вузах, які фактично були російськомовними. Дитина вчила математику чи географію, чи фізику з українською термінологією, а у вузі викладач не знає її і не може зрозуміти, що йому відповідає учень. Фільми – російською мовою, школи – закриваються, вузи всі – російськомовні, література – переважно російська, хоча в 60-х роках української літератури ще було чимало. Перед кожним фільмом у кінотеатрі обов’язково показували журнали хроніки «совєтской жизні», і там все в нас було пречудово.
І от, повертаючись до 1968 року: очевидно, події в Чехословаччині стали, як кажуть, останньою краплею не тільки для батька. Василь Макух теж намагався чогось добитися, звертаючись у вищі інстанції. У листі до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста перед самоспаленням він писав про те, що стирається українська ідентичність, про утиски й переслідування інтелігенції, про русифікацію, про кричущу нерівноправність народів в СРСР, а КПУ називав «собачкою», яка виконує всі накази московського господаря. А ще вірив у те, що прийде час і сувора кара впаде на москалів. І свідомо приніс себе в жертву.
Очевидно, що й тато не знав, як вплинути, як привернути увагу до цих проблем в Україні, і на той час іншого виходу не бачив. Батько трьох дітей, старшій сестричці було тоді 16 років. Чудова дружина, однодумець, наша мудра, прекрасна мама – добра, порядна людина. Він у 37 років пережив інсульт і мав другу групу інвалідності, певний час не працював, але добре господарював – майстер був на всі руки, чудово малював. Написав плакат, – копія збереглася, зараз у музеї, хоч, власне, це був перший варіант, який, мабуть, не сподобався йому, бо там якісь слова були «затиснуті», і він його переписав.
Очевидно, що він важко виношував цю думку, і мамі сказати не міг. Коли почав збиратися в дорогу, мама, знаючи про його хворобливий стан, питала, куди він їде. Мовчав. Мама йшла за ним, плакала. Попрощався, і в нього сльози на очах були, казала мама. Ми нічого не знали два дні. Мама дуже плакала. За той час, відколи це сталося, потім суд, мама схудла майже на десять кілограмів, вона дуже переживала. Я була трохи старша за брата, і, як могла, її втішала. Я дуже багато читала класичної літератури, і, мабуть, завдяки цьому сформувався якийсь внутрішній стержень – мені вистачало духу маму підтримувати.
Приїхали кадебісти, сказали, що тато зробив неблаговидний вчинок і почали обшук у квартирі. Нічого такого вони не знайшли, бо тато тоді ще не мав зв’язків із дисидентами, і забороненої літератури теж, очевидно, не мав. Те, що вважав за потрібне сховати, поклав у пакет, прикрутив на дріт і підвісив на гвіздках за шафою. А шафа стояла спинкою на кут кімнати, побачити цей пакет було неможливо.
Ми не розуміли, що відбувається. Знали про репресованих, про українські цінності – тато розповідав, вірші вчили українські, дуже любили Шевченка. Усе це було, а от про свої політичні наміри він, звичайно, нам, дітям, не говорив – не тільки тому, що ми до цього ще не були готові, а й наражати нас на небезпеку не хотів.
10 лютого 1969 року тато зупинився біля Київського університету і за одну мить повісив на собі плакати: «Свободу діячам української культури!», «Боріться за законні права української мови!», «Без мови немає народу!» А потім вигукнув, звертаючись до людей, які стали підходити ближче: «Хай живе самостійна Україна!» І більше нічого не встиг зробити, його схопили і відвезли до слідчого ізолятора КДБ. Судовий процес тривав кілька місяців, батько відмовився від захисника, сам захищався. Термін, порівнюючи з тими, які отримували дисиденти, був невеликий – два з половиною роки. Може, вдало захищався, може, вплинуло й те, що це вже була не сталінська, а брежнєвська доба. Проте режим присудили суворий, у Мордовії, селище Барашево, де утримували політичних в’язнів.