Жанна КРИЖАНОВСЬКА

(Дніпро, Україна)

Жанна КРИЖАНОВСЬКА, донька політв’язня Миколи Береславського:
«ВЧИТЕЛІ ПРОСИЛИ УЧНІВ, ЩОБ БАТЬКИ ПЕРЕДАЛИ ЧОГОСЬ ПОЇСТИ»

У нашій родині дуже добре знали про голодомор. У татовій родині голодували, але це не був смертельний голод, і бабуся моя, скільки жила, стільки плакала і говорила: «Кажуть, що голоду не було, а ще який голод був…» Тоді про це мовчали. Тато пригадував (він 1924-го року, то йому було тоді дев’ять років), як голодували вчителі, сиділи з пухлими ногами і просили учнів, щоб батьки передали чогось поїсти. І його мама передавала вчителям варений буряк. Це він дуже добре запам’ятав. У школі не всі місцеві працювали, були такі, хто не мав власного господарства, а це ще ж часи активної колективізації.
У бабусі на той час уже троє дітей було. Цю її розповідь я не можу згадувати без сліз: «Рання весна, чую ідуть дітки і співають «Розпрягайте, хлопці, коней», виглянула у вікно – холодно ще, сиро, дітки обідрані, братик і сестричка, очевидно, з торбами стають під вікнами і співають, просять милостині. А як співається, коли ти голодна дитина, коли в тебе батьків немає? А у мене нема чого їм дати. Я вийшла на город, там тільки почали вилазити цибуля і часник. Нарвала тих стеблинок, дала, а вони відразу сіли під вікном і стали їх ділити…» Якщо це переживеш або хоча би пропустиш через себе – не забудеш і простити не зможеш.
Коли я працювала в інституті, був наказ зібрати свідчення про голодомор. Саме центр вивчення української мови, який я очолювала, за це відповідав. З усієї області до нас надходили свідчення, які брали в учителів, односельців, свідків, які ще пам’ятали про голод. До збору цього матеріалу залучалися діти. І коли ми читали про цей жах, то охоплювали нас і гнів, і біль, і образа, і поставало питання: чому, за що наш народ, вічний хлібороб на своїй родючій землі, і у врожайний, в принципі, рік вимирав з голоду? А наскільки живучий був страх: люди старенькі просили, щоб під свідченнями не вказували їхніх прізвищ. А це вже були наші часи, в незалежній Україні, і люди ще боялися бути покараними, настільки їх залякали. Частина цих свідчень про голодомор була надрукована за сприяння обласного управління народної освіти.
Пам’ятаю, бабуся розповідала про випадок людоїдства в їхньому селі. Жахливо навіть уявити – мати зарубала свого шестирічного сина. Це до чого треба було довести людей, щоб убити інстинкт материнства?! Я перед собою ставила таке моральне запитання: куди ж це людина потрапляє – у пекло як дітовбивця, чи у рай як мучениця?
Коли тато спирався на якусь інформацію, то вона не була голослівною, він виписував академічні книги із Москви, з Києва, які видавалися всього по кілька тисяч примірників на весь Радянський Союз. Ось у мене, наприклад, «Очерки по статистике населения» («Госстатиздат»). Його дуже цікавила демографічна ситуація в Україні – де і як вона змінилася. А ось «Внешняя торговля Советского Союза с 1918 по 1966 год» – він виписав цю книгу з Москви, коли вивчав питання голодомору. Співставляв: скільки продали продуктів у 32-33 роках, а тут за кожен рік по кожному продукту є інформація. Батькові важко було суперечити, коли щось доводив, бо він оперував фактами.
Щодо демографії, у Радянському Союзі провели перепис населення у 1926-му і у 1939 роках. В інших республіках був плюс, тобто приріст, а у нас навпаки мінус. А потім різко збільшилося росіян, буквально за кілька років, тому що у села-пустки, виморені голодом, цілими родинами заселялися з російського Нечорнозем’я. І ми в селі знали таких людей…
А скільки лише за 20-е століття пережив наш народ? І, очевидно, якісь глибинні причини на це є. Такі запитання ставив перед собою і тато. І знаходив відповіді у Шевченка:
«Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля».
Тато знав добре Шевченка. І я знаю добре Тараса Шевченка. Здебільшого люди читають «Катерину», «Наймичку», тобто твори, скажемо так, на побутові теми. Але справжній Шевченко, якого треба осягнути і зрозуміти, в основних його поемах – «І мертвим, і живим, і ненарожденним», «Сон» і «Кавказ». У нас в родині проводилися Шевченківські читання, великий портрет Кобзаря висів над столом зі словами: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Я часто повторювала їх своїм учням, і сподіваюся, що у багатьох дитячих душах вони знайшли відгук. Бо наше спілкування триває уже багато років, мої випускники до мене в гості приїздять, ми листуємося через соціальні мережі, – для мене це дуже важливо, я дуже дорожу такими добрими стосунками. Але про тата я нечасто їм розповідала, вважаючи, що це нескромно. Бо це ж не моя заслуга. Багато хто з учнів не знав, що в мене тато репресований.